Верховним судом у складі Касаційного Господарського суду була розглянута справа № 910/919/17, за результатами якої винесено постанову від 27.02.2018, що передбачає наступне:
Положення ст. 234 ЦКУ визначають, що правочин вважається фіктивним, якщо він вчинявся без наміру сторін досягти наслідків, обумовлених ним. При встановленні фіктивності правочину він визнається недійсним.
Відповідно, визнати правочин фіктивним можна незалежно від реальної мети його укладення, оскільки сторони в будь-якому випадку не бажають настання наслідків, які він за собою тягне. Не є критерієм оцінки форма укладення, тому визнати фіктивним можна навіть нотаріально посвідчений правочин. Якщо для виконання фіктивного правочину жоден з його учасників не вчинив ніяких передбачених дій, то суд визнає його недійсним, без породження будь-яких наслідків. Проте фіктивним не є правочин, для виконання якого стороною передавалось певне майно.
Для визнання фіктивності суд зобов’язаний при розгляді справи дослідити не тільки об’єктивні фактори (не вчинення учасниками дій на виконання правочину) а й встановити намір та умисел сторін. В тім, оскільки фіктивний правочин не укладається для створення, зміни чи припинення правовідносин сторін, то і незалежно від наявності судового рішення про його недійсність він не тягне жодних цивільно-правових наслідків для його учасників.
Важливо також, що для встановлення фіктивності правочину, у всіх його сторін повинна бути визначена відсутність наміру досягнення наслідків, які він передбачає. Якщо хоча б одна зі сторін вчинила дії чи сподівалась на досягнення реальних результатів такого правочину, то він не може визнаватись фіктивним.