ВС: З’явлення із зізнанням, письмово оформлене після затримання підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення не може розглядатись в суді в якості доказу (рішення № 359/6489/13-к).
Перша інстанція і апеляція
Ст. 66 ККУ визначає з’явлення із зізнанням як пом’якшуючу обставину, яку повинен враховувати суд при винесенні вироку. Проте судова практика вирішення кримінальних справ за кілька попередніх десятиліть свідчить про те, що зізнання підсудного оцінювалось як беззаперечний доказ його вини, але ВСУ виніс рішення за яким зізнання вважається лише обставиною у справі.
Суд першої інстанції виніс вирок, яким підсудного було визнано винним у вчинені злочину за ч. 3 ст. 307 ККУ і засудив його до покарання у вигляді 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Апеляційна інстанція, розглянувши скаргу підсудного залишила рішення місцевого суду без змін.
Касаційне оскарження
При подачі касаційної скарги засуджений продовжував стверджувати що зізнання було отримане від нього працівниками органу досудового слідства із застосуванням фізичного та психологічного насильства, тому його слід вважати недопустимим доказом у справі. Сторона обвинувачення частково погодилась із цим твердженням, тому просила Верховний Суд виключити посилання на письмове зізнання підсудного з мотивувальної частини вироку суду першої інстанції.
В ході розгляду скарги Верховний Суд встановив що з явлення із зізнанням неможливо отримати після затримання підозрюваного, як це сталось у даній справи. Більше того, зазначається що письмове зізнання дається підозрюваним поза судовим розглядом, а тому відповідно до вимог КПК не може вважатись доказом у провадженні, оскільки суд безпосередньо його не отримував.
Рішенням касаційного суду була скасована апеляційна ухвала, а справа відправлена на новий розгляд в апеляційною інстанцією з вимогою правильно встановити характер обставини яка за матеріалами визначається як «явка з повинною» та чи можливо на неї посилатись, як на доказ вини підсудного при ухваленні судового рішення.